PCEtLSA8c2NyaXB0IGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWlkPSIxMjQ5Ig0KZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tZm9ybWF0PSJmdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1zaXRlX2lkPSJTVEJfRnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tY29udGVudF9pZD0ic3RiLnVhIiBzcmM9Imh0dHBzOi8vcGxheWVyLnZlcnRhbWVkaWEuY29tL291dHN0cmVhbS11bml0LzIuMTEvb3V0c3RyZWFtLXVuaXQubWluLmpzIj48L3NjcmlwdD4gLS0+

Крихітна історія: журналіст Олена Куряча про подолання страхів

29.03.2017

Олена Куряча, журналіст, співзасновник дитячої школи журналістики Journos Gang

Не-на-ви-джу літо і море з дитинства! Коли всі однокласники раділи літу, я готова була купити квиток в Антарктиду в один кінець і більше ніколи не повертатися.

А ви хоч раз ходили в закритій наглухо, під саму шию сорочці з довгим рукавом, коли на вулиці +35? Спробуйте!

Саме влітку, на морі, все і почалося. Мені тоді було 6,5 років. Вперше поїхали з батьками на море перед школою. Я дуже хотіла в школу, благала маму віддати мене з 6 років, а не з 7. Я вже мріяла, як знайду в школі купу друзів! Але в один день все змінилося, – і в вересні я вже не дуже хотіла туди йти.

На море, за пару днів до нашого від’їзду, у мене з’явилися білі цятки на пальцях. І за кілька місяців ці маленькі, ледь помітні білі плями покрили 90% мого тіла. Я була смаглявою від природи, мама називала мене своєю шоколадкою. Але в свої неповні 7 років я перетворилася в плямисту корову. Знаєте, такі часто пасуться на лузі.

Вітіліго – діагноз лікарів. Це коли печінка не виробляє меланін і порушується пігментація шкіри.

На перше вересня я була в повністю закритій сукні, а на обличчі цятки довелося трохи зафарбувати коричневими тінями.

Зі школи я звикла зафарбовувати їх і ховати під довгими рукавами і високими горловинами. Ненавиджу водолазки! Вони мене з дитинства задушили. А ще ненавиджу зефір. Коли я захворіла, регулярно лежала в лікарні – лікували мене. І була дієта – стіл № 6. Це коли рис на воді, варена курка і зефір на полуденок. Я по місяцю лежала в лікарні. Часто відставала за шкільною програмою. Друзів у мене не було. Я стала замкнутою,  не товариською, відлюдною.

Коли я перейшла в 10 клас, то пішла на курси журналістики, щоб підтягнути граматику. Збиралася бути акушером-гінекологом, а для надходження в медістітут потрібно було написати диктант. І написати його грамотно. Але на журналістиці я пропала – закохалася в викладача. І річну практику вирушила проходити в міську газету свого рідного міста Сєвєродонецька, в Луганській області.

Всі шкільні твори за мене завжди писала мама, я взагалі не вміла писати! А тут починаю брати інтерв’ю, і їх публікують! І я, замкнута і нерішуча 15 річна дівчина з невиліковною хворобою і купою комплексів через зовнішність ходжу на інтерв’ю, проводжу вуличні опитування і пишу репортажі!

Зрозуміло, що лікарем я не стала, а поступила на факультет журналістики. Я пишу вже 17 років. Моє вітіліго все ще зі мною і я як і раніше не дуже люблю літо. Але на море я іноді їжджу. Я перестала соромитися своєї зовнішності.

Кожне моє інтерв’ю, кожне нове знайомство було перемогою над собою і над своїм соромом. З тихі я перетворилася в товариську журналіста, якого ще спробуй зупинити і який бере інтерв’ю у тих, до кого ні кожен навіть підійти може. І так, це було зовсім не просто.

Зараз продовжую долати купу страхів. Я багато чого боюся, наприклад, панічно боюся жуків, і літати на літаках. Але літаю. І жуків терплю влітку. Та й саме літо теж терплю. Хоча продовжую ходити при +35 градусах в закритих сорочках з довгими рукавами. Але я вже не хочу купити квиток в Антарктиду в один кінець. А недавно я сходила в баню. І дуже пошкодувала, що так довго соромилася саму себе.

Kuryachaya_29.03

Робота подана поза конкурсом*

#foreverychild #тисередсвоїх